128-а окрема гірсько-піхотна бригада

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

128-а окрема гвардійська гірсько-піхотна Туркестансько-Закарпатська двічі Червонопрапорна бригада Сухопутних військЗбройних Сил України — з'єднання механізованих військ Україниорганізаційно підпорядковане оперативному командуванню «Північ»; штаб бригади розміщений в місті Мукачеве (Мукачево), а підрозділи дислокуються на території Закарпатської області. З 1943до 2004 р. — 128-а окрема гвардійська механізована Туркестансько-Закарпатська двічі Червонопрапорна дивізія. 30 квітня 2013 р. була перейменована з «механізованої бригади» на «гірсько-піхотну бригаду».

Історія цієї військової частини починається з Туркестанських стрілецьких полків Російської імператорської армії, окремі з яких були засновані ще в XVIII ст. Дивізія отримала статус гвардійської під час Другої світової війни, вона визволяла Крим, Закарпаття, Чехословаччину. Брала участь у вторгненні радянських військ доУгорщини 1956 р. та Чехословаччини 1968 р.

Доба Російської імперії

Час підкорення Російською імперією середньоазійських земельвідзначився великою кількістю військових конфліктів та війн, змальованих пензлем В. В. Верещагіна. Для боротьби у складних, вірніше, незвичних для тодішньої російської імператорської армії (РІА) кліматичних умовах формуються особливі військові частини. Згідно з даними сучасного українського історика Я. Тинченка ще розпорядженням від 19 квітня 1769 р. було створено перші чотири Оренбурзькі батальйони, призначені для захисту середньоазійських кордонів імперії. Вони формувалися з гарнізону Казані, тому отримали «казанське» старшинство з 1711 р. Через два роки починається формування спеціальних прикордонних батальйонів Оренбурзької лінії. Вони отримали козацькі назви Верхньо-Яїцький, Звіроголовський, Кизилівський та Кизлярський. Ці підрозділи поступово перетворюють на Оренбурзькі лінійні батальйони (ОЛБ).

Цікаво, що в 3-й роті 5-го Оренбурзького лінійного батальйону (створений у 1837 р. з колишнього Верхньо-Яїцького) починав свою військову службу Тарас Шевченко. Пізніше Тарас Григорович служив у 1-му і 4-му ОЛБ. Згодом з цих батальйонів було сформовано Туркестанські стрілецькі батальйони РІА. У 1910 р. Туркестанські та деякі інші (Закаспійські, Західно-Сибірські тощо) стрілецькі батальйони було переформовано з включенням резервних піхотних батальйонів та місцевих команд у 22 Туркестанські стрілецькі полки РІА.

Революційна доба

30 квітня 1918 р. було створено Туркестанську автономну республіку, а вже 4 травня — відновленоСередньоазіатський військовий округ (у РІА був створений 1874 р.). Весною 1918 р. нова комуністична влада спробувала створити на основі Туркестанських стрілецьких полків нові підрозділи — вже Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА). Наприклад, 3-й Туркестанський стрілецький полк РСЧА був сформований у 1918 р. в Ташкентіз решток 1-ї Туркестанської стрілецької дивізії (сд) РІА. Ця дивізія воювала під час Першої світової війни на території сучасної України у складі Південно-Західного фронту проти німецьких та австро-угорських військ. В ній служив начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку поручик Євген Маланюк, (згодом видатний український поет та публіцист, яскравий представник т.зв. «празької школи»). Начальником штабу 1-ї Туркестанської сд у 1917 р. був полковник генштабу РІА Євген Мишковський, згодом — генерал-хорунжий

Дієвої Армії (ДА) УНР (загинув у бою з більшовиками під Чорним Островом у червні 1920 р.). Командиром роти кінної розвідки 1-го стрілецького полку 1-ї Туркестанської дивізії 1-го Туркестанського корпусу в 1916 р. був Яків Гальчевський, який згодом став командиром 61-го полку ім. Симона Петлюри ДА УНР і повстанським отаманом.

Згідно з директивою Головного Командування (ГК) РСЧА № 3986/оп від 25 серпня 1919 р. в підпорядкування командувача Туркестанським фронтом (створений за директивою ГК № 1165/ш від 11 серпня 1919 р.) передавалися усі місцеві формування, що діяли на території Туркестану. Згідно з наказом від 26 жовтня 1919 р. у Самарі таОренбурзі почалося формування 1-ї Туркестанської та 2-ї Мусульманської радянських стрілецьких дивізій. Однак ці підрозділи були нечисельними та небоєздатними, тому незабаром з'являється наказ про формування нових з'єднань. 22 листопада 1919 р. командувач Туркестанським фронтом М. Фрунзе видав у Самарі наказ № 11 про перетворення, зокрема, групи військ Закаспійського фронту Туркестанської Радянської Федеративної Республіки(ТРФР) на 1-шу Туркестанську стрілецьку дивізію. Штаб Закаспійського фронту (м. Полторацьк — сучасний Ашгабат/Ашхабат, Туркменістан) став тимчасовим управлінням дивізії — до прибуття з Самари штатного управління, що саме формувалося (наказ військам Туркфронту № 81 від 01.12.1919 р.).

Цю та інші дивізії формували безпосередньо на фронті з вояків вже наявних частин. Так, до 1-ї Туркестанської сд увійшли рештки 5-ї Ашхабадської Туркестанської дивізії та 5-го (Самарканд), 7-го (Чарджоу), 12-го (Самарканд) Туркестанських стрілецьких полків колишньої РІА. 2-га Туркестанська (на початку іменувалась Ферганською окремою) сд була сформована на Ферганському фронті з вояків 1-ї Ташкентської дивізії, 7-го та 8-го Туркестанських стрілецьких полків РІА. 20 грудня того ж року було створено також 3-ю Туркестанську стрілецьку дивізію РСЧА з підрозділів, що раніше входили до складу Семиріченського Північного фронту ТРФР.

З листопада 1919 р. по лютий 1920 р. дивізія воювала з білогвардійцями на красноводському напрямі, звільняла м.Красноводськ (сучасний Туркменбаші) та острів Челекен. 1 лютого 1920 р. бійці 1-ї Туркестанської сд вступили до м.Хіва — столиці Хівинського ханства. Відтак вона ліквідовує басмацькі загони Джунаід-хана. 29 серпня — 2 вересня 1920 р. дивізія бере участь у Бухарській операції (штурм Старої Бухари).

У травні-вересні 1921 р. зі складу трьох Туркестанських стрілецьких дивізій було відокремлено (сформовано) дві окремі Туркестанські стрілецькі бригади. Так, згідно з наказом військам Туркфронту № 1144/581 від 18.09.1921 р. з 1-ї Туркестанської сд в безпосереднє підпорядкування фронту виокремлювалася 1-ша Туркестанська стрілецька бригада, яку розміщували в Закаспії, її штаб виконував функції штабу військ всієї Туркменської області (цим же наказом на штаб 1-ї Туркестанської сд поклали функції штабу військ Самаркандської області).

Згідно з наказом по військах фронту № 948/389 від 12.07.1922 р. 1-ша Туркестанська стрілецька бригада була розгорнута в 1-шу Туркестанську сд, її управління виконувало функції штабу військ Туркменської (колишньої Закаспійської) області (натомість існуюче на той час управління 1-ї Туркестанської сд перетворювалося на управління заново створюваної 3-ї Туркестанської сд). Формували нову 1-шу Туркестанську сд у м. Полторацьк. Першим командиром дивізії став Сергій Тумошков. Саме 12 липня 1922 р. вважалося офіційною датою заснування 128-ї дивізії. З жовтня 1922 р. дивізія входила до складу 13-го стрілецького корпусу.

У 1921-22 рр. підрозділи бригади, а відтак дивізії залучені до ліквідації басмачів у Самаркандській області. У 1923-26 рр. дивізія бере активну та успішну участь у боях з басмачами в районі Середньої Бухари та Ферганській долині. У 1924-25 рр. з огляду на сильну посуху та некомпетентність дій місцевої влади басмацький рух знову набирає силу, особливо в Таджикистані, де його очолює Ібрагім-бек, озброєний англійською розвідкою. Але вже навесні 1925-го його війська були розгромлені підрозділами Червоної Армії, у тому числі 1-ю Туркестанською сд. Ліквідація залишків загонів басмачів була доручена міліції та загонам місцевої самооборони, натомість армійські підрозділи повернули до місць їх постійної дислокації. Згідно з наказом Реввоєнради СРСР № 304 від 04.06.1926 р. Туркестанський фронтбув перетворений на Середньоазіатський військовий округ (ВО).

1-а Туркестанська сд отримала за успішну боротьбу з басмачами Почесний Червоний Прапор ЦВК, на той час фактично вищу відзнаку для військової частини. Розвідувальна та саперна роти дивізії у 1923 р. були відзначені орденами Червоного Прапора Туркменії, батальйон 2-го Туркестанського стрілецького полку — Червоним Прапором Хорезмської республіки. У радянські часи в музеях деяких полків дивізії ще можна було побачити трофейну зброю басмачів та нагороди за боротьбу з ними.

Гірські стрільці в мирний час

З 1925 р. дивізія дислокувалась у Таджикистані. Відтак її переводять у Киргизстан, згодом — у Туркменістан. Стратегічним призначенням з'єднань Середньоазійського ВО був захист південних кордонів СРСР. У 1929 р. дивізія була реорганізована у 1-у Туркестанську гірську. Гірськострілецькі дивізії Червоної Армії призначалися для ведення бойових дій у гірських, пустельних та важкодоступних місцях з нерозвинутою сіткою доріг, як правило, в умовах ізольованого чи частково ізольованого театру воєнних дій (ТВД). Вони вирізнялися особливою організацією частин та підрозділів, спеціальним оснащенням, озброєнням, специфікою підготовки особового складу і мали по 3-4 гірськострілецьких та 1-2 артилерійських полків, окремий зенітний дивізіон, батарею протизенітних гармат та кавалерійський ескадрон, інші підрозділи. Бійці з'єднання отримували спеціальну гірськострілецьку підготовку, охороняли держкордон з Персією (Іраном). У 1932 р. підрозділи дивізії залучали до боротьби з басмачами в Хівіно-Ташаузькому районі.

Це була так звана кадрована дивізія, тобто вона мала скорочену чисельність командного та червоноармійського складу, а при мобілізації поповнювалися до штатів військового часу шляхом призову навчених контингентів з запасу. Згідно з наказом Наркомату оборони (НКО) СРСР № 072 від 21.05.1936 р. дивізія перейменована на 83-ю Туркестанську гірську стрілецьку (також зустрічаються такі дати зміни номера дивізії як 01.07.1935 р. та 01.07.1936 р.), за наказом НКО № 0150 від 16.07.1940 р. — у 83-ю гірськострілецьку Туркестанську дивізію.

Командири дивізії у 1930-ті рр.:

•        12.11.1931 — січень 1933 — Іван Єфимович Петров (під час німецько-радянської війни — командувач обороноюОдеси, один з керівників оборони Севастополя, командувач Північно-Кавказького, 2-го Білоруського, 4-го Українського фронтів, у 1945-52 рр. — командувач Туркестанським ВО, згодом, зокрема, обіймав посади першого заступника головнокомандувача Сухопутних військ (СВ), головного інспектора МО СРСР)

•        1933–1935 — відомості відсутні

•        1935-37 — Всеволод Яковлєв (згодом командир 19-го стрілецького корпусу, заступник командувача військамиБВО та ОЧДСА, командувач військами ЗабВО та КалВО, заступник командувача КОВО)

•        з 17 лютого 1938 р. — Фоменко Сергій Степанович (з 1930 р. він був начальником штабу дивізії), уродженець м.Шпола Черкаської області (у 1941-47 рр. — командувач 36-ої армії Забайкальського фронту)

Згідно з директивою Наркомату оборони СРСР № 4/2/54080 від 07.12.1939 р. 83-я гсд була переведена на нові штати чисельністю 4550 чоловік, згодом її чисельність була збільшена вдвічі. Станом на 01.11 1940 р. 83-я гсд нараховувала: командного складу — 356 осіб, політичного — 105, начальницького — 220, молодшого начальницького — 1133, рядового — 7386. Разом — 9200 осіб. На її озброєнні було: гвинтівок — 7099; кулеметів ручних — 278, станкових — 87, зенітних — 12; гармат 45-мм — 8, 76-мм гірських — 64, 122-мм гаубиць — 8, 50-мм — 52, 82-мм — 26, 107-мм — 12. Дивізія мала 2318 коней (верхових — 942, артилерійських — 975, обозних — 401); автомобілів легкових — 6, вантажних — 77, спеціальних — 44, тракторів — 16.

Друга світова вiйна

На момент початку Німецько-радянської війни до складу 83-ї гірськострілецької дивізії (місця дислокації — Ашхабад, Красноводськ) 58-го стрілецького корпусу Середньоазійського ВО належали 45-й, 100-й (перейшов до складу дивізії 22.08.1941 р. з 68-ї гсд), 150-й Червонопрапорний Туркестанський, 230-й Червонопрапорний Туркестанський (виключений зі складу дивізії 22.08.1941) та 428-й гірськострілецькі полки, а також 67-й артилерійський полк, 568-й гаубичноїартилерії полк (станом на листопад 1942 р. був виведений зі складу дивізії), 86-й окремий винищувальний протитанковий дивізіон, 42-й окремий кавалерійський ескадрон (у деяких джерелах під цим номером вказано розвідбатальйон), 139-й окремий саперно-понтонний батальйон, 137-й окремий батальйон зв'язку, 151-й окремий автотранспортний батальйон, 40-й медично-санітарний батальйон, 555-та окрема рота хімзахисту. Згодом, станом на листопад 1942 р., до них додадуться 128-а похідна хлібопекарня (48-й похідний хлібозавод), 659-й дивізійний ветеринарний лазарет, 208-а польова поштова станція, 218-й польовий пересувний шпиталь.

25 серпня 1941 р. Ставка ВГК видала Директиву № 001196 для командувача військами СаВО «О формировании и вводе в Иран 53-й Отдельной Армии». Згідно з директивою створювалася 53-я Окрема Середньоазійська армія. Конкретно 83-тя гсд до 26 серпня мала розгорнутися на кордоні з Іраном на Ашхабад-кучанському напрямі в районі Гаудана, гори Асельми, Яблоновського. До 27 серпня вона, разом з іншими частинами 53-ї армії, мусила забезпечувати кордон з Іраном, не допускаючи прориву противника на радянську територію. Відтак — перейти кордон та оволодіти низкою населених пунктів, у подальшому — бути готовою до наступу на Тегеран.

27 серпня 1941 р. дивізія у складі 53-ї армії, в якій вона виконувала роль Центрального угруповання, перейшла кордон. Ось як згадував ті події розвідник 83-ї гсд Федір Галімов: «Наши полки шли по безводной степи, пересекали песчаные и каменистые пустыни. Некоторые не выдерживали жары и падали в обморок. Падали и лошади. Среди бойцов появились больные холерой. В Тебризе, Тегеране, Куме (Моку) нас встречали пустые улицы — все жители сидели дома. Ликвидируя немецкие десанты, мы вышли к берегу Каспия и ждали нового приказа, но его так и не последовало». Дивізія просувалася вглиб Ірану до середини вересня. Тоді ж аналогічну операцію на півдні Іранувиконували війська Великої Британії.

Згідно з даними російського історика М. Черепанова, 12 липня 1941 р. командир 83-ї дивізії генерал-майор С. Байдалінов був заарештований за звинуваченням у порушенні наказу НКО № 00412 (хоча на сайті «РККА» вказано, що він обіймав цю посаду до листопада 1941 р.). Про що йшлося в тому наказі, дізнатися з відкритих джерел не вдалося. Комдив був розстріляний (реабілітований рішенням Військової прокуратури СРСР від 30.10.1958 р.). З іншого боку — вказаний дослідник стверджує, що 83-тя гсд перейшла кордон з Іраном вже 22 червня 1941 р. (що не підтверджується іншими доступними джерелами) й припускає, що саме за самовільний перехід у наступ й було покарано Байдалінова. Повністю відкидати цю версію не можна, позаяк у деяких джерелах вказується, що під час вступу в Іран у серпні дивізією командував вже О. Лучинський.

83-тя дивізія охороняла ірансько-радянський кордон та проводила окупацію північного Ірану до жовтня 1942 р. Місцем дислокації дивізії у той час було м. Мешхед. Після цього дивізію переводять у резерв Ставки ВГК та спрямовують на Північний Кавказ, де Вермахт в той час наступав до нафтових родовищ Баку. 83-тя перебувала в діючій армії з 11 листопада 1942 р. по 11 травня 1945 р.

16 жовтня 1942 р. 83-я гсд вирушила з Мешхеда, до 3 листопада вона прибула в район бойових дій та була зосереджена біля Туапсе як резерв Чорноморської групи радянських військ. На той момент кожен з чотирьох гірськострілецьких полків дивізії складався з 3-х гірськострілецьких рот, роти автоматників, роти 82-мм мінометів, саперної роти, 76-мм гірсько-в'ючної артбатареї, взводів зв'язку та кінної розвідки.

26 жовтня 1942 р. 83-я гсд вступила у перший бій. 22 листопада 1942 р. дивізія була передана у підпорядкування 18-й армії. Долаючи запеклий опір противника, зазнаючи значних втрат від ворожої авіації, 83-я вперто просувалася вперед, долаючи ще й складний рельєф місцевості в непростих умовах кавказької зими. Особливо відзначилися в тих боях 428-й гірськострілецький полк, артилеристи дивізії.

З 1 січня 1943 р. гірські стрільці дивізії визволяють Кубань у складі 56-ї армії. Дивізія успішно діяла на Таманському півострові, воювала під Туапсе та проривала добре укріплену «Блакитну лінію» гітлерівців. У мемуарах «Битва за Кавказ» А. Гречко відзначив внесок 83-ї та її командира О. Лучинського в зриві планів гітлерівців щодо прориву до Туапсе. У наказі Верховного Головнокомандувача № 31 від 9 жовтня 1943 р. було відзначено особливі заслуги 83-ї гсд при визволенні Таманського півострова. Цим же наказом з'єднання було перетворено на 128-у гвардійську Туркестанську гірськострілецьку дивізію. Вона входила до складу 3-го гірськострілецького корпусу (з травня 1943 р. по травень 1944 р. ним командував О. Лучинський).

22 жовтня 1943 р. частинам дивізії була присвоєна нова нумерація. Тепер до 128-ї входили 315-й, 319-й, 323-й та 327-й гвардійські гірськострілецькі полки, 331-й гвардійський артилерійський полк, 114-й гвардійський окремий винищувальний протитанковий дивізіон, 39-й гвардійський окремий зенітний артилерійський дивізіон, 109-та гвардійська розвідувальна рота, 119-й гвардійський саперний батальйон, 150-й гвардійський окремий батальйон зв'язку, 118-й медсанбат, 112-а гвардійська окрема рота хімзахисту, 111-а автотранспортна рота, 107-а похідна хлібопекарня, 115-й дивізійний ветеринарний лазарет, 208-а польова поштова станція, 218-а польова каса Держбанку.

28 грудня 1943 р. дивізія форсувала Керченську протоку та почала визволення Кримського півострова, визволялаСевастополь. 128-а розгромила частини 98-ї піхотної дивізії Вермахту та 3-ї румунської піхотної дивізії. За ці бої вона була нагороджена орденом Червоного Прапора (24 квітня 1944 р.), а її 327-й стрілецький полк здобув почесне найменування «Севастопольський». Комдив М. Колдубов був нагороджений орденом Кутузова ІІ-го ступеня та отримав звання генерал-майора. З травня по серпень 1944 р. дивізія, дуже послаблена у боях за Крим, проходить під Севастополем переформування. 6 серпня в Ялті відкрився відновлений бійцями 128-ї гв гсд та жителями міста театр ім. Чехова, знищений під час окупації.

8 серпня дивізія починає перебазування під Станіслав (нині — м. Івано-Франківськ). У складі 3-го гірськострілецького корпусу вона входить у підпорядкування 4-го Українського фронту. До середини серпня дивізія завершила переформування, перейшла на нові штати. У частинах 128-ї гсд готувались до боїв в умовах гірсько-лісистої місцевості. У складі дивізії замість чотирьох полків ротного складу було сформовано три полки двобатальйонного складу. Кожен полк отримав по роті автоматників, розвідки, протитанкових рушниць, саперів, транспортній, санітарній, по батареї 76-мм гірських гармат та 107-мм мінометів і взвод зв'язку. Батальйон складався зі стрілецьких, кулеметної, мінометних рот і взводу зв'язку. Чисельність стрілецької роти сягнула 110 чоловік. Змінилося озброєння: половина бійців та всі командири отримали автомати, решта червоноармійців замість рушниць отримала карабіни. 1 серпня дивізія була підпорядкована 18-й армії (політвідділ саме цієї армії очолював полковник Л. І. Брежнєв). У боях за визволення Закарпаття 331-й гвардійський артилерійський полк отримав почесне найменування «Карпатський» (наказ ВГК № 198 від 18.10.1944), ще один стрілецький полк дивізії став «Ужгородським» (наказ ВГК № 207 від 27.10.1944 р.).

У ніч на 18 вересня дивізія перетнула радянсько-польський кордон, у районі м. Санок вона була передана 1-й гвардійській армії, якою командував генерал А. Гречко (згодом 128-а отримає його ім'я). Дивізія вела бої за визволення одночасно Польщі таСловаччини (тут її підрозділи були спрямовані на допомогу Словацькому національному повстанню). 21 вересня бійці 315-го та 327-го гв. гсп визволили перший населений пункт Словаччини — с. Каленов і розгромили німецький полк. Бої були вкрай запеклими. Наприклад, 14 жовтня одна з рот 327-го гв. гсп у багнетній атаці зуміла захопити панівну висоту біля с. Звала. Після загибелі командира солдатів очолив командир відділення гвардії сержант кубанецьВасиль Головань. 13 годин гвардійці відбивали атаки більших сил гітлерівців. За цей бій В. Голованю було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу, його навічно внесли до списків особового складу військової частини.

У листопаді-грудні 1944 р. дивізія вела бої на кошицькому напрямі. У січні 1945 р. 327-й гв. гсп захопив опорний пункт у Польщі — Живец Стар, заслужив високу оцінку А. Гречка. У березні дивізія визволила польське місто Бельсько-Бяла. Тим буремним подіям присвячено книгу політпрацівника 327-го гв. гсп В. Малкіна «Карпатські орли». Цікаво, що начальником артилерії дивізії в цей час був Христофор Іванян, який у 1990-х роках був першим заступником командувача Армії оборони самопроголошеної Нагірно-Карабахської республіки.

У березні-травні 1945 р. 128-а гв. гсд брала участь у Моравсько-Остравській наступальній операції. Це були криваві бої — гітлерівці щосили захищали цей стратегічно важливий для них промислово-металургійний район Чехословаччини. Особливо великих втрат дивізія зазнала в боях за м. Моравська Острава, звільнене 30 квітня. 8 травня 1945 р. 128-а гв. гсд штурмом взяла великий промисловий центр та стратегічний залізничний вузол — м.Оломоуц, зірвала тим плани гітлерівців організовано відступити на захід до зони, вже окупованої американськими військами. Наказом Верховного Головнокомандувача № 365 було оголошено подяку за взяття Олмоуца, Москвасалютувала звитяжцям 12 артилерійськими залпами зі 124 гармат — це був останній салют війни, присвячений визволенню міста. Після перемоги підрозділи дивізії продовжували воювати до 12 травня, переслідуючи війська фельдмаршала Фердинанда Шернера (на той момент — головнокомандувача сухопутними військами Рейха), що відмовилися капітулювати. Відтак 128-а перейшла на таборове становище з активною бойовою підготовкою. Група її бійців на чолі з комдивом М. Колдубовим взяла участь у Параді Перемоги в Москві. 29 червня 1945 р. Колдубову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Командири дивізії під час німецько-радянської війни:

•        05.05.1939 — 01.11.1941 — полковник (з 04.06.1940 — генерал-майор) Байдалінов Сергій Артемович

•        02.11.1941 — 04.03.1943 — полковник Лучинський Олександр Олександрович, уродженець Києва (в деяких джерелах вказано, що обійняв цю посаду у квітні 1941 р.)

•        05.03.1943 — 18.03.1943 — полковник Морозов Павло Іванович

•        19.03.1943 — 25.03.1943 — полковник Скородумов Євген Миколайович

•        26.03.1943 — 28.04.1943 — генерал-майор Лучинський Олександр Олександрович (згодом — командуючий арміями, заступник Головнокомандувача Групою радянських окупаційних військ у Німеччині, у 1949-53 рр. — командуючий Ленінградським ВО, у 1953-58 рр. — Туркестанським ВО, відтак — 1-й заступник командуючого Білоруським ВО, 1-й заступник Головного інспектора МО СРСР; генерал армії)

•        29.04.1943 — 29.05.1943 — полковник Чудаков Микола Васильович

•        30.05.1943 — 09.06.1943 — підполковник Мєльніков Дмитро Іванович

•        10.06.1943 — 24.09.1943 — полковник Батлук Никифор Єфимович

•        25.09.1943 — 11.05.1945 — полковник, 09.10.1943 — гвардії генерал-майор Колдубов Михайло Ільїч

Телефоніст взводу зв'язку, а пізніше — командир кулеметного розрахунку 315-го гв. гсп 128-ї гв. гсд гвардії рядовийХабібулла Якін у боях у Чехословаччині став повним кавалером ордену Слави (орден 1-го ступеня № 824 був вручений за указом Президії ВР СРСР від 29.06.1945 р.). Згодом він став героєм документальних фільмів «Сільський вчитель» та «Йшов солдат», знятих відомим письменником К. Симоновим. Останній фільм здобув перший приз — «Золотого голуба» на Лейпцігському кінофестивалі. Загалом 14 бійців дивізії стали під час німецько-радянської війни Героями Радянського Союзу, 18 (в інших джерелах — 19) солдатів і сержантів стали повними кавалерами Ордену Слави.

Від Перемоги до розпаду СРСР

У червні 1945 р. дивізія отримала наказ повертатися на Батьківщину. 20 липня 327-й гв. гсп (у пішомумарші, з обозами він подолав біля 1000 км) першим урочисто, з розгорнутим прапором, увійшов доУжгороду. Командир корпусу генерал-майор Вєдєнін склав рапорт голові Народної Ради Закарпатської України (на той час — вищого керівного органу на Закарпатті) Івану Туряниці. Дивізія увійшла до складу 38-ї загальновійськової Червонопрапорної армії Прикарпатського Червонопрапорного військового округу (ПрикВО). Підрозділи дивізії були розташовані в Мукачеві, Ужгороді, Берегові, Сваляві,Перечині.

15 листопада 1955 р. (за іншими даними — 4 серпня 1954 р.) 128-а гв. гсд перейшла на штат стрілецької дивізії, після цього був розформований 323-й гв. гсп. Станом на жовтень 1956 р. до 128-ї входили 315-й, 319-й та 327-й гвардійські стрілецькі полки, 398-й гвардійський танко-самохідний полк, 331-й гвардійський артилерійський полк, 114-й окремий гвардійський протитанковий винищувальний артилерійський дивізіон, 73-й окремий гвардійський розвідувальний батальйон, 150-й окремий гвардійський батальйон зв'язку та 284-я окрема рота хімзахисту. Комдивом тоді був полковник М. А. Горбунов.

О 23.00 23 жовтня 1956 р. дивізію підняли по бойовій тривозі. Перед нею та ще однією дивізією зі складу ПрикВО — 11-ю гвардійською механізованою було поставлено завдання увійти на територію Угорщини та зайняти великі адміністративні центри на сході країни — Дебрецен, Ясберень та Сольнок. У ніч на 24 жовтня стрілецький корпус ПрикВО у складі вказаних двох дивізій перетнув радянсько-угорський кордон. Вже ввечері 25 жовтня передові підрозділи дивізії підійшли до угорської столиці.

Дивізію було тимчасово включено до складу Особливого корпусу (так іменувалося угрупування радянських військ у цій країні), який мав діяти «по восстановлению порядка в Венгрии». 3 листопада вночі командир Особливого корпусу П. Н. Лащенко на підставі наказу Головнокомандувача Об'єднаними Збройними силами країн-учасниць Організації Варшавського Договору маршала І. Конєва та згідно з планом операції «Вихор» наказав підлеглим частинам, у тому числі 128-й гвардійській дивізії, почати штурм угорської столиці о 5.50 ранку 4 листопада. Конкретно 128-й було доручено опанувати західну частину Будапешту (Буду), зайняти Центральний командний пункт ППО, площу Москви, гору Геллерт, фортецю, блокувати казарми та не допустити підходу до міста «заколотників» з заходу. Дивізія штурмувала Королівську фортецю та палац на Замковій горі, захопила аеродром Будаерш, казарми школи зв'язку та роззброїла механізований полк 7-ї угорської мехдивізії.

15 грудня 1956 р. згідно з директивою головкому Сухопутних військ від 24.11.1956 р. та наказом командуючого 38-ю армією від 06.12.1956 р. до складу дивізії було включено 149-й гвардійський механізований Ченстоховський ордену Червоної Зірки полк. Він був створений 18 травня 1941 р. у м. Первомайськ (Миколаївська область) як 6-та повітряно-десантна бригада. Бойове хрещення бригада отримала 7 серпня — в контрударі під Каневом. Воювала на вороніжському, харківському напрямах, на Дону, брала участь у Сталінградській та Курській битвах, визволяла Україну й Польщу, була учасниками Берлінської та Празької операцій.

Після ліквідації антикомуністичних заворушень та створення в Угорщині Південної групи радянських військ 128-а повернулася у травні 1957 р. до місць постійної дислокації у Закарпатті (149-й гв. мсп був виведений з Угорщини у липні 1958 р.). У відкритих джерелах вказуються прізвища 6 офіцерів та 35 солдатів і сержантів 128-ї, які загинули в Угорщині 1956 року. Двом з них — командиру мотоциклетного взводу 73-го гв. орб старшому лейтенанту Івану Карпову та начальнику постачання ПММ 315-го гв. сп капітану Григорію Моісеєнкову 18 грудня 1956 р. було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

1957 р. дивізія перейшла на штат мотострілецької й замість 319-го гвардійського Севастопольського Червонопрапорного сп (його перевели до складу 30-ї гв. тд) створили 487-й мп. У 1950-ті рр. до складу дивізії також належав 2115-й артполк (згодом отримав номер 983).

Цікавий факт — 128-а дивізія, вірогідно, єдине у світі з'єднання такого порядку, яке практично повністю знялося в кіно. А саме — у відзначеній Оскаромкіноепопеї Сергія Бондарчука «Війна і мир», батальні сцени якої знімали в Закарпатті. При цьому гвардійці «воювали» і за французькі, і за російські війська.

У 1968 р. підрозділи 128-ї гв. мсд взяли участь воперації Організації Варшавського Договору «Дунай»з підтримки соціалістичного ладу в Чехословаччині. Підрозділи було піднято по тривозі вже 8 травня 1968 р., кадровані роти доукомплектовано призовниками Мукачівського та інших районів Закарпатської області. У серпні того ж року зі складу дивізії до сусідньої держави було введено 149-й, 315-й, 327-й гвардійські мотострілецькі, 331-й гвардійський артилерійський, 398-й танковий полки та 534-й окремий саперний батальйон. Зокрема, 149-й гв. мсп взяв під контроль аеродром у м.Пряшів (сучасна Словаччина) та забезпечив прийом літаків з СРСР. Пізніше 128-а гв. мсд взяла під контроль район, де воювала 1945 р. — південніше Оломоуца. 1968 р. підрозділи 128-ї повернулися до місць постійної дислокації на Закарпатті. Відомо, що під час операції «Дунай» загинули 11 військовослужбовців дивізії.

У грудні 1979-го 149-й гв. мсп 128-ї гв. мсд підняли по тривозі та передали у розпорядження командувача Червонопрапорного Туркестанського ВО. Після доукомплектації особовим складом з числа військовослужбовців інших підрозділів дивізії полк терміново перебазували з Мукачева до м. Термез на кордоні з Афганістаном. У січні наступного року він був виведений зі складу 128-ї та увійшов до складу 201-ї мотострілецької Гатчинської Червонопрапорної дивізії, в якій вступив у лютому 1980 р. до Афганістану. Там полк перебував аж до лютого 1989 р.

8 травня 1985 р. дивізія була нагороджена другим орденом Червоного Прапора на честь 40-річчя Перемоги. На момент розпаду СРСР вона іменувалася 128-а гвардійська мотострілецька Туркестанська двічі Червонопрапорна дивізія ім. Маршала Радянського Союзу A. A. Гречка (маршал Гречко був у 1957-60 рр. головнокомандувачем сухопутними військами, у 1960-67 рр. — 1-м заступником міністра оборони, у 1967-76 рр. — міністром оборони СРСР).

Доба незалежної України

У 1991-му р. тодішній командир дивізії генерал В. Гречанінов був першим комдивом, що оголосив про підтримку української державності. 19 січня 1992 р. особовий склад 128-ї склав присягу на вірність народу України. Того ж року вона була перетворена з мотострілецької на механізовану. Після реформування армій на корпуси дивізія стала складовою 38-го армійського корпусу Збройних Сил України (ЗСУ).

Командири 128-ї гв. мд часів незалежності (список неповний):

•        1989 — квітень 1992 — генерал-майор Віктор Федорович Гречанінов (згодом — заступник міністра оборони з тилу, начальник Штабу Цивільної оборони України, заступник Міністра України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи)

•        1992 — полковник (з 31.12. — генерал-майор) В'ячеслав Григорович Заболотний (згодом — командувач 8-м АК, начальник Чернігівського гарнізону, перший заступник командувача військами Північного оперативного командування Сухопутних військ)

•        1993 — Олександр Іванович Кузьмук (з 28.05.1990 р. був начальником штабу дивізії, згодом — командувач Національною гвардією, міністр оборони, народний депутат, віце-прем'єр-міністр України; генерал армії, почесний громадянин Мукачева)

•        1995 — полковник (з 23.08. — генерал-майор) Сергій Олександрович Кириченко (згодом — командир 13-го АК, заступник начальника Генштабу, на 2008 рік — начальник Генерального штабу  — Головнокомандувач ЗСУ; генерал армії)

•        1998 — полковник (з 23.08. — генерал-майор) Олександр Семенович Масленчук (згодом — заступник командира 13-го АК)

•        2001-02 — генерал-майор Геннадій Петрович Воробйов (згодом — начальник штабу 38-го АК, командир 13-го АК, на 2008 рік — перший заступник начальника Генерального штабу ЗСУ)

•        2002-03 — полковник Сергій Вікторович Горошніков (згодом — начальник штабу та командир 13-го АК, командир 81-ї тактичної групи ЗСУ в Іраку)

•        2004 — Василь Кока

•        2007 — полковник Віктор Ганущак

128-а незмінно посідала провідні місця серед інших з'єднань Збройних Сил України за рівнем бойової, виховної та фізичної підготовки. Зокрема, згідно з наказом Міністра оборони України від 24.10.1996 р. № 307 найкращий рівень фізичної підготовки показав офіцерський склад управління військової частини А-1556 (Прикарпатський військовий округ) — саме такий номер мала 128-а мд. Військовослужбовці дивізії відзначилися самовідданою працею при ліквідації наслідків повеней в Закарпатті у 1994, 1998, 1999 та 2001 рр. 128-а налагодила дружні зв'язки та регулярний обмін досвідом з військовослужбовцями сусідніх держав — Словаччини, Угорщини, Румунії, Польщі. На базі дивізії регулярно відбувалися міжнародні спортивно-військові змагання. У 1998–2000 рр. на базі дивізії сформували український компонент спільного українсько-румунсько-словацько-угорського батальйону «Тиса», створеного для оперативного реагування військових сусідніх держав на загрози повеней, а також кваліфікованої, високопрофесійної боротьби з наслідками стихійних лих, що постійно загрожують країнам Карпатського регіону.

27 травня 2000 р. міністр оборони України генерал армії Олександр Кузьмук вручив дивізії Бойове Знамено та зачитав Указ Президента України про присвоєння дивізії почесного найменування «Закарпатська». Відповідний Указ був виданий 10 січня 2000 р. під № 11/2000. Згідно з ним дивізія іменувалась 128-а гвардійська механізована Закарпатська двічі Червонопрапорна дивізія 38-го армійського корпусу Західного оперативного командування Збройних Сил України.

У 2001 р. група військовослужбовців 128-ї гв. мсд, які брали участь у ліквідації наслідків стихійного лиха в Закарпатті, отримали нагороди від Президента України. Зокрема, орденом «За мужність» ІІІ ступеня нагороджено комдива генерал-майора Геннадія Воробйова та начальника інженерної служби дивізії підполковника Василя Сапігу, медаллю «За військову службу Україні» командира інженерної роти 230-ї артбригади дивізії капітана Олександра Стасюка,медаллю «За бездоганну службу» ІІІ ступеня командира танкової роти 398-го тп дивізії старшого лейтенанта Олександра Волоха.

Після розформування 38-го армійського корпусу дивізія увійшла до складу 13-го АК. З 1 грудня 2004 р. 128-ма гв. мд на підставі Директиви Міністра оборони України від 18.06.2004 р. була переформована на 128-му окрему механізовану бригаду із збереженням усіх почесних найменувань та нагород. Наприкінці 2012 р. була переформована в 34-у окрему гвардійську горно-піхотну Туркестанско-Закарпатску двічі Червонопрапорну бригаду. Через кілька місяців їй було повернуто старе найменування. Сьогодні повне найменування цього з'єднання звучить як 128-а окрема гвардійська гірсько-піхотна Туркестансько-Закарпатська двічі ордена Червоного Прапора бригада.

Підрозділи за часів незалежної України

327-й гвардійський Севастопольський двічі Червонопрапорний ордена Богдан Хмельницького механізований полк розташовувався в Ужгороді. Під час німецько-радянської війни відзначився при визволенні Криму, за що й отримав почесне найменування «Севастопольський» (наказ ВГК № 136 від 24.05.1944 р.). Гвардійське Знамено вручено в серпні 1944 р. На момент розпаду СРСР іменувався 327-й гвардійський мотострілецький Севастопольський ордена Богдана Хмельницького полк ім. Радянсько-болгарської дружби. У 2004 р. був переформований на 15-й окремий гвардійський гірсько-піхотний Севастопольський ордена Богдана Хмельницького батальйон. Це єдиний підрозділ Збройних Сил України, призначений для ведення бойових дій у гірських умовах. Тренування батальйону проходять на 234-му Ужгородському загальновійськовому полігоні (с. Оріховиця Ужгородського р-ну), спорудженому у 1982 р. для гірсько-піхотної підготовки підрозділів, що направлялися до Афганістану.

315-й гвардійський механізований Червонопрапорний ордена Богдана Хмельницького полк розташовувався в Береговому. Розформований у 2003 р.

398-й гвардійський Ужгородський Червонопрапорний орденів Богдана Хмельницького та Олександра Невського танковий полк дислокувався в Ужгороді. Створений у січні 1944 р. в с. Богданівка Павлоградського району Дніпропетровської області на базі 3 танкового батальйону 140 танкової бригади як 875-й самохідний артилерійський полк, що ввійшов до складу 19-го Гвардійського Червонопрапорного корпусу. Бойове хрещення полк отримав у боях за визволення Криму у квітні—травні 1944 року. На початку серпня 1944-го полк виводиться із підпорядкування 19-го танкового корпусу, переходить у розпорядження командуючого 4-м Українським фронтом, бере участь у звільненні Яремчі, Мукачева, Ужгорода, словацьких Кошице, Пряшева,Бардейова, чеського Оломоуца та польської Бельсько-Бяла. За відмінні бойові дії, виявлені в бою за Ужгород, полку було присвоєно почесне звання «Ужгородський» (наказ ВГК № 207 від 27.10.1944 р.). За звільнення міст Кошице та Пряшева полк нагороджено орденом Бойового Червоного Прапора (наказ ВГК № 234 від 20.01.1945 р.), за Бельсько-Бялу — орденом Богдана Хмельницького (наказ ВГК № 275 від 12.02.1945 р.), за звільнення м. Оломоуц — орденом Олександра Невського (наказ ВГК № 365 від 08.05.1945 р.). Бойовий шлях 875-й сап закінчив під Прагою. Полк 11 разів відзначався подякою в наказах Верховного головнокомандувача. По війні полк був розформований на 662-й та 661-й окремі самохідні артилерійські дивізіони. 661-й увійшов до складу 128-ї гв гсд з регаліями 875-го сап. 1 серпня 1949 року 661-й осад був переформований у 398-й танково-самохідний Ужгородський Червонопрапорний орденів Богдана Хмельницького та Олександра Невського полк. У листопаді 1950 року 398-й тсп став 398-й танковим полком зі збереженням почесного найменування та бойових нагород. Переформований 1 грудня 2004 р. на 16-й окремий Ужгородський Червонопрапорний орденів Богдана Хмельницького та Олександра Невського танковий батальйон.

820-й гвардійський Речицький Червонопрапорний орденів Суворова та Богдана Хмельницького механізований полк дислокувався у Мукачеві. Почесне найменування «Речицький» присвоювалося згідно з наказом ВГК № 43 від 18.11.1943 р. Швидше за все 820-й був сформований на базі виведеного до ПрикВО з Німеччини 591-го гвардійського мотострілецького Речицького Червонопрапорного орденів Суворова і Богдана Хмельницького полку. При цьому включенні до 128-ї, вочевидь (як і у випадку з зенітно-ракетним полком дивізії), було розформовано 487-й мотострілецький полк, який згідно з довідниками Ленського-Цибіна та Феськова-Калашнікова на момент розпаду СРСР входив до складу 128-ї гв мсд і був розташований у м. Мукачеві. 591-й гв мсп під час дислокації уНДР входив до складу 207-ї мотострілецької Померанської Червонопрапорної ордену Суворова дивізії 2-ї гвардійської Червонопрапорної танкової армії й дислокувався у м. Штате. До 207-ї перейшов у 1947 р. як 16-й гвардійський Речицький танковий полк з розформованої 1-ї гвардійської Донської танкової дивізії (станом на 1945 р. це була 16-та гвардійська танкова бригада 1-го танкового корпусу), а наприкінці 1980-х був переформований на мотострілецький та отримав номер 91. На момент розпаду СРСР іменувався 820-й гвардійський мотострілецький Речицький Червонопрапорний орденів Суворова і Богдана Хмельницького полк. У 1999 р. здобув звання «народного», очолював полк Ігор Тимошенко, ком. дивізії Г. П. Воробьев. У 2004 р. переформований на 21-й окремий гвардійський механізований Речицький орденів Червоного Прапора, Суворова і Богдана Хмельницького батальйон.

253-й Демблінсько-Померанський орденів Кутузова і Суворова зенітно-ракетний полк розташовувався у Сваляві. Доступна інформація зенітним полком 128-ї бригади досить заплутана. Відомо, що з осені 1945 р. до складу дивізії належав 99-й гвардійський окремий зенітно-артилерійський дивізіон, який у 1954 р. був переформований у 2106-й гвардійський зенітно-артилерійський полк, який наступного року отримав номер 975. У 1960 р. полк знову згорнули до гв. озад. У 1962 р. у складі 128-ї було створено вже без гвардійського статусу 102-й зап. У 1970 р. 102-й зап 128-ї гв. мсд проходив перенавчання у 184-му навчальному зенітному ракетному центрі (Росія). Місце постійної дислокації полку — саме Свалява, бойові стрільби полк проводив на полігоні Емба-2 (Казахстан) та на Чебаркульському полігоні (Росія). Високий бойовий рівень полку спричинив його відрядження 1973 р. до Єгипту, де він прикривав Асуанську греблю під час Жовтневої війни (Війни Судного дня). Після переформування 128-ї дивізії у бригаду цей полк вивели зі складу 128-ї та включили до військ ППО (за іншими даними — розформований повністю). У 128-й омбр сформований 10-й окремий зенітно-ракетний артилерійський дивізіон.

331-й Карпатський самохідно-артилерійський полк дислокувався у Перечині. Розформований під час переформування дивізії на бригаду.

757-й окремий протитанковий артилерійський дивізіон базувався у Сваляві (в деяких джерелах вказується номер 752).

47-й окремий розвідувальний батальйон розташовувався у с. Гать (Берегівський район) Берегівського району.

534-й окремий інженерно-саперний батальйон дислокувався у с. Мала Бегань.

133-й окремий медичний батальйон, 150-й окремий гвардійський батальйон зв'язку, '42'-й окремий батальйон радіо-, хіміо- та бактеріологічного захисту, 85-й окремий ремонтно-відновлюваний батальйон, 891-й окремий батальйон тилового забезпечення та 31-а окрема рота радіоелектронної боротьби дислокувалися у Мукачеві.

За радянських часів на території Закарпатської області (у м. Виноградів) дислокувалася також 230-та артилерійська бригада, у 2000-х роках вона на короткий час була включена до складу 128-ї мсд з переформуванням у 17-й артилерійський полк. Зі створенням на базі дивізії бригади цю частину переформували у бригадну артилерійську групу.

Участь у АТО

3 грудня 2014 року, 200 військовослужбовців 128-ї гірсько-піхотної бригади прибули вМукачеве по ротації для короткого відпочинку. Громадськість урочисто зустріла своїх героїв-захисників на площі Миру.

18 лютого 2015 року, згідно з указом Президента України № 93/2015, командиру бригади, полковнику Шапталі Сергію Олександровичу було присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка». Про це повідомив Президент України Петро Порошенко на брифінгу щодо виведення військ з оточення поблизу Дебальцевого.

1 березня 2015-го з полону бойовиків звільнили чотирьох військових 128 гірничо-піхотної бригади.

23 березня 2015 року звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» було присвоєно командиру 15-го окремого гвардійського гірсько-піхотного батальйону 128-ї Мукачівської гірсько-піхотної бригади Василю Івановичу Зубаничу.

Втрати:

• - Балог Василь Васильович — капітан, загинув 30 липня 2014 року під селом Весела Тарасівка;
• - Денисів Ігор Іванович — солдат, загинув 1 лютого 2015 року поблизу Дебальцевого.
• - Олександр Орляк — командир гармати, загинув 6 лютого 2015 року під час виконання бойового завдання поблизу Дебальцевого.
• - Білак Василь Вячеславович — лейтенант командир артилерійської батареї, загинув 9 лютого 2015 року під час виконання бойового завдання поблизу Дебальцевого.
• - Чабанчук Денис Миколайович — старший лейтенант загинув 17 лютого 2015 року під час виконання бойового завдання поблизу Дебальцевого.
• - Кравчук Андрій Олександрович — старший солдат. Помер 25 травня 2015 року в розташуванні частини у м. Мукачеве внаслідок контузій, отриманих у лютому 2015 року під Дебальцевим.
• - Павлюк Олександр — старший прапорщик, загинув 3 серпня під час обстрілу Станиці Луганської
• 
  
• 
  
• 10 гірсько-штурмова бригада 
• 2015